Оля, 42 - 17 октября 2012 18:30

Ми живемо у світі, де посмішка вже не означає хороше ставлення до Тебе. Де поцілунки зовсім не означають почуття. Де освідчення в коханні не означає саме кохання. Де кожна людина самотня по-своєму і не намагається цього виправити. Де слова втрачають будь-яке значення тому, що несуть у собі брехню ...

Як часто ми віримо у казку життя? В дитинстві, коли дарують щось давно бажане? Коли закохуємося і, здається, весь світ навколо лише для тебе і ми думаємо, що так буде завжди? Коли мрії здійснюються? Чому, будучи дорослими та свідомими, ми так хочемо вірити у казку, знаючи, що це лише видумана історія із фантастичними подіями і героями, яка не має жодного відношення до реального життя?

У кожної людини всередині існує межа. Межа почуттів. Межа болі. Межа сліз. Межа ненависті. Межа прощення. Тому інколи люди можуть тривалий час терпіти... Мовчати... Робити висновки... А потім в одну мить несподівано піти, без слів і пояснень. НАЗАВЖДИ!!!

• 
• 
•