Оля, 42 - 10 апреля 2009 21:43

[B]ОСЕЛ І СОПІЛКА [/B]
У травні на луці лежала загублена кимось Сопілка. Вже давно ніхто на ній не грав. Аж одного дня поблизу проходивОсел, він узяв та й подув у Сопілку щосили. Ніколи у своєму житті Осел не чув такого гарного звуку. І не лише він, у своєму ослячому житті, але й Сопілка - у своєму.
Ні Осел, ні Сопілка не могли зрозуміти, що сталося (обоє не були розумними, але вірили в розумність), вони відсахнулися одне від одного, засоромившись найпрекраснішої миті у своєму житті.

[I][B]Скільки-то в нашому житті покинутих сопілок, покинутих ослів? Багато з нас ще не пізнали себе, багато приховують, ким є, очікуючи милості від інших, незнайомих нам людей, які так само ховаються від себе. Але іноді якесь відкриття, якась несподіванка, якась іскорка можуть... І знову все обривається. Тому що нам бракує відваги полюбити. Її треба мати стільки, щоб прийняти любов інших.[/B][/I]

p.s.
... написала тут багато і знову не змогла відіслати ...
... сьогодні я тішила себе думкою про те, що можу бути другом! спочатку запитувала себе про це, потім інших людей і в кінці заспокоїлась – це мені під силу! за своє коротке життя я навчилась слухати та розуміти людей, ставати їм порадником та розрадою у певних проблемах та негараздах ...
... почула слова - ти ж ЛЮБИШ! ... визнай це?! ... так, люблю, люблю, але не так ... і саме це [B]Не[/B] так, визнаю ...
... наш світ сповнений любові ... кожен з нас носій цього почуття ... просто інколи нам справді бракує відваги полюбити, показати свої почуття, уступити, ... загадка любові прихована в кожному з нас, у наших серцях ... і інколи достатньо зовсім мало, щоб це почуття розквітло у кожного з нас ...

• 
• 
•